ВЕЛИКИЙ ХЕМ

Він був відмінним боксером, яхтсменом, плавцем, снайпером, гірськолижником, альпіністом. Він тонко відчував і розумів людей і природу, був  на диво спостережливим і пильним. Він був чесним, мужнім і безкомпромісним. Він працював до знесилля.

Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в передмісті Чикаго, Оук Парку. Його мати-Грейс Холл Хемінгуей-отримала музичну освіту на батьківщині та в Італії, володіла чудовим професійно поставленим голосом і виховувала дітей у дусі витонченості. Батько Кліренс Едмонд Хемінгуей — місцевий лікар, частенько цілодобово їздив по дільниці, бачив багато горя, страждань і злиднів, тому намагався виховати в своїх дітях стійкість, виносливість, вміння постояти за себе. Ернест — перший син-став — був особливо близьким батькові, який привив йому любов і повагу до природи. Так в подарунок на своє триріччя хлопчик отримав від батька... набір риболовного приладдя, в чотири роки — мисливську рушницю, в п’ять — мікроскоп.

У два роки він гордо заявив, що нічого не боїться і всім своїм життям у подальшому підтвердив справедливість цього твердження. 

Писати він почав в школі. В 18 років став репортером газети «Канзас-сіті стар», жадібно оволодіваючий основами журналістики. А в 19 років він вже у Європі, де бушує перша світова.

Переповнений життєвою енергією, відчуттям власної сили, здоров’я, молодості, він вірить, що всі його духовні і фізичні якості можуть зіграти вирішальну роль в боротьбі за добро і справедливість. І, накінець, 23 травня 1918 року, щасливий, у складі санітарної бригади він відпливає із Нью-Йорка в Бордо. Фронт зустрів його передсмертними стражданнями і стогоном поранених. Це було страшне обличчя війни. У липні його важко поранено. За кілька операцій з нього вилучать 227 осколків, замінять перебиту колінну чашечку металічною, довго і болісно будуть лікувати шок і контузію.  Хемінгуей повернувся на батьківщину в січні 1919 року. Півроку війни перевернули все його життя, зробили його не просто дорослим, але відповідально дорослою людиною, яка назавжди зненавиділа війну.

Америка, яка не нюхала пороху, самовдоволена і сита, стала йому бридка. Він їде спочатку в Канаду, а через два роки в якості позаштатного кореспондента «Торонто стар» — в Європу.

Починаються роки інтенсивного літературного навчання і роботи. Щоб забезпечити дві регулярні кореспонденції на тиждень; він багато їздить, зустрічається з представниками різних національностей і професій. Швейцарія, яка приймає туристів, зруйнований війною Рур і інфляція німецької марки, перш за все б’ють по бідняках. Трагічна доля греків, що переживали гоніння турками, міжнародні конференції в Генуї і Лозанні — ось далеко не повний перелік тем його репортажів.

Хемінгуей виявив неабияку політичну зрілість, відмінно розбирався в складнощах післявоєнної ситуації в Європі. Не випадково, наприклад, ще в 1922 році він першим із закордонних кореспондентів побачив в набираючому силу зовсім ще молодому італійському фашизмі загрозу не тільки Італіі, але і всьому світові.

Поступово він завойовує все більше міцніші позиції у своїй професії. І весь цей час продовжує писати вірші і оповідання. Їх вже набрався цілу валізу... Її вкрали на Ліонському вокзалі у жінки Хемінгуея — Хедлі, коли вона їхала до чоловіка зустрічати з ним новий 1923 рік.

З усього у муках передуманого і написаного за 2 роки, залишилося два оповідання — «Мій старий» і «У нас в Мічигані». Вони стали основою першої крихітної книжечки «3 оповідання і 10 віршів», виданої в Парижі в липні 1923 року тиражем в 300 екземплярів. Це був початок.

Пройшло 10 років. Світ побачили 43 оповідання в трьох збірниках і два романи — «Фієста» і «Прощавай, зброє». Хемінгуей  в зеніті слави.

Пише історію цілого покоління, зламаного війною.

У героя змінюються імена — Нік Адамс, Кребс, Фредерік Генрі, Джеймс Баріс, але суть його при цьому не змінюється.

Автор поступово приходить до висновку про одинокість і приреченість людини. «Людина в старості не повинна залишатися одинокою», — пише  Хемінгуей. Еволюція сумна і страшна. Але вона відображала і виразила позиції самого автора. Письменник достатньо вимогливо оцінив дій­сність, успіх не осліпив його, він бачив зростаючу лавину суспільних протиріч. Вони знищували людину, здавалося, не було на кого і на що обпертися в цьому нерівному поєдинку. Залишилось зтиснути зуби, зібрати силу і волю в кулак і чекати неминучого кінця. Однак життя ще раз довело, що того хто не здається, перемогти неможливо. «Людину можна вбити, але перемогти ніколи», — стверджує Хемінгуей.

Одна за другою відбуваються  події, які вимагали від письменника не особистої, а саме громадянської мужності, які переконливо показали йому, що є у житті і смисл, і ідеали, за які варто не тільки боротися, але і вмерти.

Восени 1934 року за участь в астурійському повстанні в Мадриді арештували друга Хемінгуея, іспанського художника Кінтанілью. Письменник виступає з полум’яним нарисом «На захист Кінтанільї», організовує і фінансує виставку його робіт в Нью-Йорку. Через три місяці розгромлено повстання на Кубі. Серед розстріляних повстанців — друзі Хемінгуея.

Ще через півроку в результаті страшного урагану у Флориді загинула тисяча людей, в тому числі ветеранів першої світової війни... 

Всі ці події, що безпосередньо втрутилися в особисте життя письменника, проходять одночасно з бурхливим наростанням масового протесту трудящих США проти свавілля монополій в умовах кризи та інфляції. 

Громадянська війна в Іспанії сприяла розв’язанню духовної кризи письменника, знаходження ним нової віри в життя і його ідеалів, закріпленню його надії на краще.

Іспанія 1936-38 років багато чому навчила Хемінгуея, тільки тут усвідомив він істинну велич жертви в ім’я батьківщини, зрозумів смисл  героїзму людей, які відстоювали свою свободу і незалежність ціною власного життя. 

Тут він вперше побачив принципи інтернаціоналізму та ідейної солідарності безпосередньо у дії. Тут він із зброєю у руках встав проти фашизму і поклявся боротися з ним до кінця днів своїх.

Життєстверджуючий пафос творчості Хемінгуея особливо яскраво проявився в повісті «Старий і море», що вийшла у світ в 1952 році. Старий Сантяго стає символом непереможності людини і займає одне з почесних місць в галереї героїв американської літератури.  Не випадково комітет по присудженню Нобелівських премій, нагороджуючи письменника в 1954 році за його внесок в розвиток літератури, особливо відзначив високу гуманістичну спрямованість цієї повісті.

«Старий і море» останній опублікований при житті твір Хемінгуея, хоча він продовжував напружено працювати, виявилися багаточисельні поранення  і травми, тому завершити свої плани йому так і не вдалося. Другого липня 1961 року в містечку Кетчуме, на Середньому Заході США, трагічно обірвалося життя Ернеста Хемінгуея — втомлений від життя і змучений ранами письмменник застрелився з рушниці...

Після його смерті залишився великий архів, який і досі вивчається. Посмертно, в 1964 році, була опублікована книга нарисів-спогадів про Париж «Свято, яке завжди з тобою», а в 1969 р. вийшла частина колись обіцяного великого роману про війну на суші, в повітрі і на воді — «Острови в океані».       

Однак значення для національної і світової літератури ніколи не визначалося кількістю написаних ним сторінок. Як писав Лев Толстой: «Можна написати одну книжку, але хорошу, і дописав — і прочитати також».  Герой Хемінгуея близький і зрозумілий різним поколінням, незалежно від віку. Більш ніж п’ятдесят років тому назад він вибрав епіграфом до свого головного роману цитату  знаменитого англійського поета XVII століття Джона Донна: «Немає людини, яка була б як острів, сама по собі: кожна людина є частина Материка, частина Суші... Смерть кожної людини применшує і мене, бо я єдиний з усім  людством, а тому не питай ніколи, по кому подзвін: подзвін по тобі».